Пенсіонерка Ганна Демчук.

Замість передмови
Село живе, поки народжуються в ньому діти, доки споконвічне землеробське ремесло передається із покоління в покоління, доки живі доглядають за могилами померлих, а ще, коли держава бере на свої плечі турботи про його розвиток. Адже не секрет, що село обдирали, як липку, скрізь і всюди.
І тут мені подумалося: а чи колись настане той пріоритетний розвиток села? Якби наші урядовці, депутати різних рівнів займалися побільше конкретними справами, а не балаканиною, то, може, десь і зажеврів би вогник надії над горизонтом наших українських сіл та селищ.


Мабуть, не буде секретом, коли скажу, що всі країни світу мають програми збереження свого національного сільського господарства. Там закупівельні ціни на продукцію гаорантують життєвий рівень фермера в середньому на 8-10 відсотків вищим, ніж працівників інших професій. Таким чином, компенсується непривабливість його праці. Протекціонізм держави – це й політика оподаткування, соціального розвитку. Є і в нас сила-силенна програм на підтримку агропромислового комплексу, але від них, як кажуть, користі ні на ніготь.

Олександр Омельчук у власному тракторі Т-40.
Ним виручає все село.


У нашій державі склався інший образ селянина: це – людина в гумових або в кирзових чоботях, у фуфайці. Та й зараз цей товар йому не по кишені. Якщо так і далі підніматимуться ціни угору, то доведеться сільському трудівникові плести постоли. Ой, як далеко від стирання тієї грані між містом і селом, про яку так здорово співали батьки світлого майбутнього.
Нічим не відрізняються від інших селян нашої незалежної України й прості жителі Клопота, з якими довелося спілкуватися під час редакційного відрядження у це неперспективне село, яке входить до Мізоцької селищної ради. Все ті ж засмучені обличчя, застиглі в чеканні на добрі часи, порепані від щоденної праці руки…
Щодо села. Його історія сягає у глибину віків. Хоча не вдалося знайти ні рядочка про Клопіт. Та й в книзі “Історія міст і сіл Рівненської області“ воно загубилося. Але ж тут живуть люди. Вони мають 26 жилих будинкі, в яких мешкає 65 громадян. В основному – пенсіонери. Є і дев’ять дітей дошкільного віку.

 Наймолодші мешканці Клопоту - діти сім’ї Козачуків.

Виручає асфальтована дорога
Клопіт знаходиться за п’ять кілометрів від сел. Мізоч. Сюди заходить і маршрутне авто. Не спізнюється на виклик хворих і карета швидкої допомоги. А виручає односельців та приїжджих асфальтована дорога, що простягається на відстань 1 км 400 метрів. Її було облаштовано ще у 2007 році в рамках президентської програми кошторисною вартістю у 3 млн. 600 тис. грн. Саме тоді Богдан Похилюк проявив сміливість та громадянську позицію на посаді селищного голови. Хоча при прокладанні асфальтованої дороги виникали проблеми і незрозумілі перепетії. Дорога дістала життя. Перестали виїжджати з населеного пункту люди. Село ожило. Селяни потягнулись до землі. Лише окремі віддали в оренду свої паї. Нині сільські трударі обробляють 153, 09 га землі. В особистих підсобних господарствах утримують 6 коней та 12 корів, є у дворах селян чимало курей, гусей, качок.

У сім’ї Стецюків заготовляють дрова на зиму.
Матері допомагає син з Рівного.


На жаль, у Клопоті відсутні об’єкти соціальної сфери. Товари першої необхідності односельці привозять з Мізоча або Здолбунова. За медичним обслуговуванням також звертаються у селище та райцентр. Залишилось село і без газифікації.
- Перспективи тут ніякої, - розповідає селищний голова Богдан Похилюк. – Працездатне населення можна полічити на пальцях, решта - пенсіонери.
- За рахунок чого ж виживають люди ? – перепитую.
- Вправніші виїжджають на заробітки, - продовжує Б. Похилюк, - інші трудяться на своїх присадибних ділянках.
Ще десятки років тому клопітчани працювали у Мізоцькому бурякорадгоспі, а тепер усе кануло у Лету. Захирілий аграрний мішок держави, для якого реформатори не жаліли пудри і єлею, вже розлізся по швах. І в тому мішку залишилися для селянства лукавство, обмануті надії, скалічені долі. Розтрощено дощенту те, що будувалося десятиліттями. Нове не створене.
Людям хочеться нормальних умов життя, тепла в оселях, пристойного медичного і побутового обслуговування, реально підкріпленої уваги з боку органів соціальної опіки.

А ось місцевому ставу можуть позаздрити й інші села.

Залишились в селі оптимісти
Того дня мені вдалося побувати в багатьох оселях клопітчан. Більш-менш вправніші порались у своїх господарствах. Старі і немічні в зажурі сиділи в хатах. Сорокарічного Олександра Омельчука застав на його подвір’ї. Він якраз дав їсти корові, свиням. Вже четвертий рік ніде не працює, бо доглядає за хворою матір’ю. Має колісного трактора Т-40, 2 га землі. На це і розраховує. Своє поле обробить, людям допоможе. Збере врожай. Щось продасть. Так і виживає. На культурний відпочинок часу не вистачає.

 Хат-пусток у Клопоті теж чимало.


Не впадає у розпач і молода сім’я Козачуків. Виховують троє малолітніх діток. Глава сім’ї Микола – безробітний. Дружина Ірина – з дітьми. Знову ж таки виручають город, кінь і корова.
В очах Ірини розчарування немає. Вона любить поратись по господарству, дає лад на городі, дорожить дітьми, оптимістично дивиться на життя.
- Якби у селі був дитсад, якби була робота, - говорить молода жінка, - то й веселіше жилося б, - а так – одні домашні клопоти, безпросвітні будні, дивись і молодість пройде.
Дає собі раду і вісімдесятилітня Г. І. Демчук. У хатині Ганна Іларіонівна живе сама, має сяке-таке господарство. Незавидна у неї доля. Рано пішов у засвіти чоловік. Не увінчалося лаврами і життя дітей. Правда, краще внукам. Інколи підсобляють вони бабусі. Хто дров нарубає, хто хату побілить. Колись ця жіночка працювала дояркою у Мізоцькому бурякорадгоспі. Вона завжди ходила у передовиках. Її шанували і ставили у приклад іншим. Хоча колгоспне життя не було раєм. Потрібно було о четвертій вставати і бігти на ферму за кілька кілометрів. Доїли тоді корів вручну, розносили їжу тваринам колисками, напували їх відрами. За цю непосильну працю одержували на трудодні мізер. Але не падали в розпач, жили і надіялися на краще. А того кращого так і не дочекалися. Хіба що набули багато болячок, підірвали здоров’я. Правда, окремих відзначали тодішні урядовці грамотами і орденами. Не забули і Ганну Ларіонівна. Вона була удостоєна ордена Трудового Червоного прапора.
- Знаєте, - признається літня жінка, - я горджуся орденом, задарма цих нагород не давали. Одне прикро, що сьогодні нас забули. І ми стали зайвими ротами для суспільства.
Ще було кілька зустрічей з іншими клопітчанами. Всі вони скаржилися на нинішню владу, на безробіття і зубожіле життя. І тут я одне зрозумів, що у селі залишились оптимісти, яким болить і дороге те, що роками здобували, томилися в праці заради дітей і внуків.

Післямова
Клопіт залишив, коли його огорнули вечірні сутінки. Засвітилося в оселях електричне світло. Забрязкали біля колодязів відра. На кінці вулиці не вгамовувався гавкіт собак. А з коминів будинків високо піднімався вгору дим. Жило село. Бо тут знайшли люди свою малу батьківщину, яку люблять, як самих себе. І хочуть жити по-людськи. Надіються, що село не зникне з карти України. Якби ще чиновники у затишних кабінетах хоч раз у день подумали про те, що треба інваліду милиці віддати, селянам – достойні медичне, побутове і культурне обслуговування, молоді – роботу, а найбіднішого вислухали і допомогли грошима – хоча б на хліб.
Євген Шилан.
Фото автора і
Володимира Дрозюка. 

Comments are now closed for this entry