Знову порадував читачів новою книгою “Зламані лозини винограду” поет Василь Ярмолюк. У ній автор пише про те, що близьке й дороге його серцю, дарує радість буття. Вірші нашого земляка - розлив душі, що кипить океаном і водночас хоче знайти собі надійне пристанище у гавані спокою. То є переказ усіх переживань, радощів та надій.
Автор уже немолодий віком, та, на моє переконання, юний душею, хоч тяготи життя все ж обпекли його. У новій збірці поезій він доносить до кожного читача досвід свого життя силою художнього слова, віршами мовби спокутує всі протиріччя минулого і водночас показує нам, сьогоденним, удосталь напоєним свободою, як треба боротися за своє місце в суспільстві.
Особисто мені імпонують слова: “Амбітні люди, як завжди, образливі не в міру”, “ Які ж сумні, порожні очі, немов відсутні, неземні”, “Ідеї часто зіткнені лобами в непримеренній гострій боротьбі”, “О! Скільки в нас святенників тепер, вже й скоро храмів стане їм замало”.
Весна, кохання, щастя - що може бути прекраснішим в юну пору, що може замінити поетові цю трійцю молодості? І автор, хоч і скупо, але талановито змальовує світлу душу закоханості. Він не цурається щастя, хоч і бринить воно. Тільки справжній чоловік, котрий пізнав насолоду в коханні, не тільки фізичну, а й духовну воднораз, може написати таке:
І щастя вже обох нас не мине,
Бо станемо на стежку несходиму,
Де ти щодня стрічатимеш мене,
Коли до тебе пристрасний ітиму.
І тільки такий чоловік і поет може так само переживати утрату любові, бо тоді для нього ота вимушена розлука стає дзеркалом душі. Як тонко передано біль безнадійного чекання. А як гостро крають уяву рядки: “Ще й досі наче пахнуть матіоли, коли тебе згадаю хоч на мить”.
Проста житейська філософія людини, яка знає ціну життя і слова, і приваблює у віршах Василя Ярмолюка. Водночас вражає і щира, свіжа і юна, осяяна мудрістю інтимна лірика, яку, здається, поет “ставить” на покуті своєї книжки. Із філософськими роздумами про таємницю кохання сусідують поезії то печальні: “Ми розійшлись врізнобіч, хто куди, шукати щастя поміж зір високих“, то романтичного звучання: “А ніч, втомившись від кохань, пішла за обрій”.
Це справді інтимна лірика високого звучання. Але поряд із цим святом душі є в книжці любов іншого штибу, якою тривожиться, і плаче, і гнівиться душа поета, стурбована суспільно-політичними буднями України. Гай-гай, та грізна любов не марнує час. Вона закликає: “Просимо тебе, премила Батьківщино-мати, розберись у своїм домі – ти ж така багата!..” І з цієї громадянської висоти оглядає поет нелукавим оком наші державні негаразди, але з вірою, “самі борімося із своїми вадами, бо їх причина перш за все у нас”. Разом з тим автор впевнений, що горе минає лише там, “де дзвонять лунко криниці з глибин весняним зорепадом”, а тому просить від усіх нас, від усього народу: “…побережіть її в тяжку годину, їй боляче. Ми ж плоть її і кров”.
Творчість знаного поета Рівненщини Василя Ярмолюка - це справді гімн любові до України, до землі рідної, до її народу. Славень природі і людині. Любові і коханню. Життю і слову. Усьому світлому, доброму, вічному, на чому тримається і білий світ, і наш, український.
Насамкінець скажу, що за плечима В. Ярмолюка - вагомий літературний ужинок, він автор збірок поезій “Холодні роси” (1993 р.), “У хащах долі” (1998 р.), “Вереснева віть” (2000 р.), “Невідворотність” ( 2002 р.), “Колосилася доля” (2004 р.), “Квітують мальви” (2007 р.). І на цьому поет не зупиняється. Його художня палітра виграє переконливими, життєстверджуючими барвами.
Євген ШИЛАН,
член НСЖУ.

Comments are now closed for this entry