Ніна Іванівна Климович. 

     Фтизіатрії Ніна Іванівна Климович віддала шість десятиліть. Активна особистість, досвідчений професіонал, вона й сьогодні в строю, бо не уявляє свого буття без роботи, служіння людям. Добросовісного, по максимуму, - інакше не вміє. 
     А після роботи та у вихідні Ніна Іванівна вже довгий час присвячує себе ще одній копіткій, але дуже приємній справі, котра дарує радість і втіху душі, - квітникарству.

“Допомагати людям було модно...”
     Ніна Іванівна родом з міста Могилів-Подільський, що на Вінничині. Дитинство її не було легким. Після втрати батька, родина, в якій підростало троє дітей, значних статків не мала. А тут іще війна...
Після першого проходу фронту Могилів-Подільський опинився під владою румун. Вони встановили режим дещо м‘якший, ніж німці. Школи працювали, і Ніна відвідувала заняття. 
     Сім‘я її жила недалеко від лікарні. Там залишилась маса поранених. Виходжувало їх місцеве населення, бо лікарів не було - пішли на фронт. Багатьом людям так і не змогли допомогти, ховали їх теж місцеві. 
     Після того, як фронт прокотився містом вдруге, в ньому з‘явились шпиталі, і мешканці ходили допомагати їх персоналу - прибирали за хворими, прали бинти. Саме у одному із шпиталів й отримала свою першу медичну практику юна Ніна Іванівна. А згодом, закінчивши школу на відмінно, вступила до Чернівецького медичного інституту.
     У відповідь на моє запитання, чому вона обрала саме цей фах, Ніна Іванівна відповіла: “Вплинуло пережите. Тоді усі дівчатка хотіли стати медсестрами й лікарями. Допомагати людям було модно”. Про вибір цей вона зовсім не жалкує, адже він виявився правильним.

Від молодого спеціаліста до заслуженого лікаря
     У Здолбунів, де на той час вже жили її мама і брат, Ніна Іванівна приїхала у 1950 р., одразу після закінчення навчання у вузі. Воно тоді на лікарських факультетах було п‘ятирічним, грунтовні знання студентам давались з усіх медичних дисциплін, тож практикувати вона могла б лікарем будь-якого профілю, але в районі потрібен був фтизіатр. Саме за цією спеціальністю розпочала вона свій трудовий шлях.
     Мала велику зацікавленість своєю роботою, тож завжди виконувала її добросовісно. Невдовзі отримала призначення на посаду завідуючої районним відділом охорони здоров‘я. А через деякий час з повною самовіддачею взялась за нову доручену справу - організацію в районі протитуберкульозної служби, створивши її, фактично, з нуля.
     У 1961 році у Здолбунові було відкрито протитуберкульозний диспансер, а Ніну Іванівну призначено головним лікарем цього закладу. Працювала очолювана нею служба так, що своїми досягненнями у боротьбі зі страшною недугою “гриміла” на всю країну, не раз виборювала перше місце в Україні. Роботу колективу районної протитуберкульозної служби відзначали і республіканськими, і союзними преміями, його досвід приїжджали вивчати.  
     Велика заслуга у цьому і Ніни Іванівни особисто. Багато працюючи, вона постійно шукала шляхи підвищення ефективності діяльності ввіреної їй служби і вдосконалення власних професійних умінь. Читала багато медичної літератури та періодики. Відвідувала курси підвищення кваліфікації із фтизіатрії у Москві та Ленінграді, з рентгенології - у Києві, де прислухалась до порад медичних світил і вчилась у них майстерності. 
     - Курси проходили на дуже високому рівні, а не формально. Практика клінічних розборів біля негатоскопа застосовувалась тамтешніми викладачами як своєрідна форма іспиту для слухачів.
     Я багато досвіду перейняла в Росії, а потім запровадила у нас. Методи обстеження, використання відповідної апаратури. Тоді, якщо ти хотів, можна було зробити усе. А я жила тією роботою, - згадує Ніна Іванівна. 
     У 1966 році за плідну працю в галузі охорони здоров‘я їй було присвоєно звання заслуженого лікаря України. 

Справу знаєш досконало, якщо нею постійно займаєшся довгий час
     Сьогодні Ніна Іванівна Климович продовжує трудитися на посаді районного фтизіатра у Здолбунівському протитуберкульозному диспансері. Заклад виконує великий обсяг організаційної роботи, співпрацює з фельдшерсько-акушерськими пунктами, Мізоцьким тубкабінетом, шкільними і дитячими медсестрами, координує профілактичну діяльність. Однією з основних його задач є диспансеризація та спостереження хворих туберкульозом. У диспансері зберігаються їх амбулаторні картки, індивідуальні архіви рентгенівських знімків, діє своя лабораторія, маніпуляційний кабінет. Щодо забезпеченості обладнанням, то вона на досить непоганому рівні, хоча апарати, що використовують, не нові. Два роки тому за виділені райдержадміністрацією кошти було здійснено ремонт приміщення диспансеру.  
     Як і завжди, робочі будні Ніни Іванівни сповнені клопоту та тривог. Найбільше її непокоїть те, що хвороба, яку ще не так давно вважали подоланою, нині в Україні прогресує, забираючи у людей їх найцінніше - здоров‘я. Так, лише в нашому районі (де ситуація ще не найгірша), в порівнянні з 1989 роком, захворюваність туберкульозом зросла у 2,5 разу. Якщо тоді фіксували 23-25 випадків захворювань на 100 тис. населення, то нині вже 67-69. В попередні роки траплялись випадки виявлення ранньої стадії хвороби у дітей (після належного лікування діти одужали). У дорослих виявляли не лише туберкульоз легень, а й інших органів.  
     Боротьбі з туберкульозом Ніна Іванівна присвятила не одне десятиліття, вона фахівець-практик, а тому цю проблему знає в усіх аспектах. На її думку, подолати епідемію туберкульозу дозволять тільки дієві методи. А це - проведення профілактичних щеплень усім дітям (маленький організм має слабшу опірність, тому, коли у дитини наявні вже клінічні прояви туберкульозу, вона, фактично, приречена); серйозне ставлення громадян до необхідних обстежень і вчасне їх проведення. Зарадили б поширенню недуги і дієвий вплив на хворих, які не лікуються; повернення до системи 5-річного терміну перебування захворілих на активному контрольному обліку в диспансері (хвороба, яку не долікували, дає складні рецидиви, з якими боротися значно важче) і, звичайно, повноцінне медикаментозне забезпечення лікування, яке для більшості хворих нині не по кишені (бо безкоштовно отримують лише основні протитуберкульозні препарати, та, щоб ті були ефективними, потрібні ще й супутні). 
     Багато пацієнтів вдячні Ніні Іванівні. За допомогу, повернуте здоров‘я, а часто і за розвіяні тривоги щодо наявності хвороби, адже вона - прекрасний діагност, лікар з високими етичними принципами. 

“Я довго мріяла про едельвейс...”
     Квітами Ніна Іванівна Климович займається відтоді, як приїхала у наше місто. Це з її легкої руки територія поблизу районної лікарні колись нагадувала парк. Це вона прикрашає квітами подвір‘я протитуберкульозного диспансеру. Раніше тут був справжній розарій, але жителі міста поступово “допомогли” йому зникнути. Тепер, навчені гірким досвідом, Ніна Іванівна та інші працівники закладу висаджують поруч із ним скромніші квіти.
     Про них, тендітних і таких різних, Ніна Іванівна знає, мабуть, усе. Радіє, що нині квіти, які давно хотіла мати, стали доступними - їх можна замовити за спеціальними каталогами. 
- Я довго мріяла про едельвейс, а тепер ця ніжна скромна біла гірська квітка прикрашає мою колекцію, - захоплено розповідає.
     У вільний від роботи час Ніна Іванівна поспішає на обійстя, що лишилось їй у спадок від брата, “до свого ботанічного саду”, де чого тільки не росте. Пересаджує, підливає, ретельно доглядає-викохує своїх прекрасних підопічних, а вони щоразу віддячують їй за це запашним і різнокольоровим буйноцвіттям, заряджаючи позитивом і даючи їй сили для життя.
Ольга ЯКУБЧИК.

Comments are now closed for this entry