Віра Прокопівна Овсійчук. 

     У кожного своє благословення на Землі. Вірі Прокопівні Овсійчук Бог дарував скромну і людяну вдачу, світлу, наче сповнену сонця, щиру, чуйну і щедру на доброту душу, відкрите, співчутливе серце. Тому до неї завжди тягнулись люди, і коли вона була молодою, і нині, коли зустрічає своє 90-річчя. 
     У житті Віри Прокопівни, наче барвисті нитки її вишивань, в цілісне мереживо долі сплелись різні події, зустрічі й випробування. Не помилюсь, якщо скажу, що ця проста сільська жінка зробила для України більше, ніж дехто з тих, хто голосно глаголять про любов до неї з усіляких трибун. Насамперед тим, що любила рідну землю, служила Богу і вчила цьому інших, виховала прекрасних дітей, зберігає і передає нам те, без чого важко уявити Україну - її задушевні пісні, обряди і звичаї, мистецтво народної вишивки. А ще тим, що завжди вміла віддавати більше, ніж брати.

Витоки. Дитинство, якого не було
     Народилась Віра Прокопівна в Суймах, хоча, як розповідає, коріння її роду в Будеражі. Саме там, ще за царських часів її дід служив лікарем. І, певно, був хорошим спеціалістом, бо по-доброму пам‘ятали його у ближніх селах ще довго.
     - Дитинства я фактично не мала, адже у батьків були земля і худоба, а це - вічна робота. Коли, рятуючи чужих дітлахів, які десь знайшли справжню гранату і бавились нею, загинув батько, саме господарство, що потребувало рук і сили, та ще двоє діток змусили маму вийти заміж вдруге, - пригадує Віра Прокопівна. 
     У Суймах три роки вчилась у школі. Продовжувати освіту ніхто не посилав. Але й закінчивши всього три класи, бабуся Віра знає польську, чеську, українську, російську мови, перечитала безліч книжок і журналів. Деякі з них, старовинні і не лише художні, збереглись до сьогодні, навіть стали в пригоді дружині онука, бібліотекарю за фахом, котра використала їх при підготовці виставки підручників різних років видання. 
     Вже тоді у школі діяла “Просвіта”, був вчитель, котрий залучав до неї дітей, які мали гарні голоси. Віра Прокопівна була в їх числі. Вчитель організував хор і драматичний гурток. Виступали перед сельчанами, радували їх дзвінкоголоссям, співаючи у церкві. Пізніше, вже по заміжжі, участь у “Просвіті” продовжиться. Деякі зіграні в постановках ролі запам‘ятаються на все життя.

 

 

Всі рушники на образах Віра Прокопівна вишила сама. 


“Нехай буде латка, аби в свого батька”, -
навчав майбутнього чоловіка Віри Прокопівни його товариш, що вже скуштував приймацького хліба. Тож її Яким Савович, хоч як не хотіли збути його в прийми дядько з дядиною, в котрих виховувався, бо був сиротою, на те не пристав і у 1935 р. привів молоду дружину до себе у Півче. Було їй 16, тож і не надівувалась, і за дружку не встигла походити. В невістках же знову чекала нелегка сільська робота.
     Відділяли господарку молодого подружжя за принципом, що гірше - те і їм. Довелось Якимові сплатити дядькові й за весілля. Але все те поступово вляглось і забулось, бо життя невпинно летіло далі.  
     Яким до школи не ходив і дня, грамоти не знав, та був справжнім хазяїном, трудився з ранку до ночі. І хоч мав тверду, як кажуть, “з перцем”, вдачу, але дружину свою шанував і шкодував, надто коли хвороби підкосили її здоров‘я. Віра Прокопівна теж була нівроку - завжди охайна, гарно зачесана, по-простому, але зі смаком одягнута (Пані, називали її сільські заздрісниці). У парі з Якимом вони прожили 65 років.  

 

Збірка, видана сином. 

   
Народна педагогіка і її результати
     У 1937 р. народився найстарший син Віри Прокопівни - Михайло, у 1939 р. - середній, Степан, а у 1943 р. - найменший, Петро. Любила їх дуже, просила у Бога їм доброї долі, пестила, але, водночас, виховувала в строгості, як зараз жартує, по-спартанськи. Змалку хлопці допомагали батькам по господарству, бо бити байдики їм не давали. Мама вчила їх шанувати старших і працю інших людей, не ображати товаришів. Якщо ж чинили щось не те, то (хоч як не щеміло материнське серце) діставали від неї прочухана. 
     Така народна педагогіка виявилась результативною. Усі три сина Віри Прокопівни сьогодні - шановані люди. Двоє з них - Михайло Якимович та Петро Якимович удостоєні високого звання “Заслужений вчитель України”, Степан Якимович - заслужений юрист Російської Федерації, мировий суддя. Кожен з них перейняв найкращі риси своїх батьків, але кожен - індивідуальність.
     22 роки був директором Мізоцького ліцею Михайло Якимович. Сьогодні він - надійна опора старенькій матусі. Батькову твердість успадкував Степан, для якого порядок і дисципліна над усе. Вже багато років він проживає в російському місті Благовєщенськ, працює викладачем в Амурському університеті, але щоліта поспішає додому, у Півче. Минулого року, зібравши мамині рукописи із народними піснями, в Росії видав збірку “Пісні бабушки Віри”. Два десятиліття пропрацював директором школи на Херсонщині Петро Якимович, не раз громада обирала його головою сільської ради. Душевність, хазяйновитість і чесність були його головними рисами. Були, бо, на жаль, вже п‘ята весна, як відійшов у вічність. Приїхав до мами на гостину, та так і лишився.
     Нині у Віри Прокопівни, окрім синів, ще 6 онуків та 11 правнуків. “Я щаслива тим, що у моїй родині немає ні п‘яниць, ні курців,” - зазначає вона.

Таланти бабусі Віри 
     Українські пісні, задушевні і тужливі, веселі і жартівливі. Їх Віра Прокопівна знає силу-силенну, бо вони завжди були їй і подругами, і розрадою. А якось в юності, згадує, слухаючи їх (бо є, виявляється, й маловідомі жартівливі сороміцькі), їй навіть червоніти довелось. 
     Прагнучи зберегти пісенне багатство рідного краю для наступних поколінь, записує пісні в зошити та віддає дітям. Не заспокоюється, зараз працює над записом колишнього весільного обряду, в якому до кожного кроку були свої пісні, різні співалися багачці й сироті, невістці й приймакові, батькам молодих. “Це сьогодні на весіллі тільки “Гірко!” кричать, бо не знають, наскільки красивим може бути цей обряд,” - жалкує Віра Прокопівна.
     Ще один її талант - це вишивка. Мандрують її вишивання по різних країнах світу. Скільки рушників шила - не злічити. Частина їх прикрашає столітні образи в її кімнаті. Багато дарувала людям. Вишивала також ікони, близько двадцяти. Ще - автентичні весільні строї, які позичала дівчатам з Півчі та довколишніх сіл, коли йшли просити гостей на весілля. До речі, один з них їй так і не повернули (мабуть, дуже вже сподобався), але за ним не жалкує, бо то ж людям - на добро. Вишила весільний костюм і для внучки.
     Мала Віра Прокопівна і хист до куховарства. Молодшою варила, як кажуть у Півчі (тобто, куховарила), всього-нічого - десь на десятках з трьох весіль. А її фірмові пироги, що довго не черствіють, вчились готувати чи не всі сусіди. І показувала, і розказувала їм, та зась, не такі, як у неї, виходять.
     Бабушка Віра (не бабця, не бабуся, а саме так жінку називають у селі) все життя була вірною християнкою, у щирих молитвах звіряла Богу свої думки і дякувала за кожний прожитий день, які б випробування той не приносив. Тому була мужньою і не зневірилась, коли йшла на операцію через страшну хворобу - рак, коли перенесла два десятки опромінень, коли втратила чоловіка, сина. Крім того, 19 літ прослужила дяком у сільській церкві, згодом передала свої вміння іншій людині. 
     Минулого року, коли відзначалось 1020-річчя Хрещення Русі, “За плідну діяльність на благо святої Православної Церкви та активну працю на ниві духовного відродження” керівництво Рівненської єпархії Української Православної Церкви нагородило Віру Прокопівну ювілейною грамотою.
 
Світло її душі
     “Я люблю людей і рада всім, хто до мене приходить”, - говорить Віра Прокопівна. Так було завжди. Багато років тому на подвір‘ї Овсійчуків збирались сільські старожили, любили там гратися й діти, у хаті відбувалися вечорниці, а сьогодні до бабусі Віри частенько забігають поділитись новинами чи попросити поради молодші односельчани, приїжджають близькі й далекі родичі, просто знайомі, передають їй привіти й гостинці люди, яких вона вже й не пам‘ятає, але які колись відчули тепло її душі, що й справді сповнена сонця.
     Незабаром Віра Прокопівна відзначатиме своє 90-річчя. Обов‘язково збудеться її мрія - зібрати за святковим столом всю велику родину, її гордість і надію. Хай усі щирі побажання ювілярці почує Бог і подарує їй ще многїї літа.
Ольга ЯКУБЧИК.
Фото автора.


Comments are now closed for this entry