Колись багатодітну сім’ю Рагуліних добре знали у Здолбунові. Батько - залізничник, мати - домогосподарка. Жили скрутно, діти ходили в залатаному, проте завжди чисто випраному вбранні. Зростали вони в труді, і всі стали гідними людьми. Я добре знав двох із них - Анатолія і Миколу. Навчалися хлопці у СШ № 2. Майже п’ятдесят років тому старший з них - Анатолій подарував моїй мамі, вчительці, незвичний сувенір - зуб кашалота із зображеною на ньому земною кулею і вигравіруваними словами: “Граб П. Й. від Рагуліна А. Кергелен. 1963”. Цей сувенір повертає мене до спогадів про дитинство, про близьких людей, про моряка далекого плавання, який добув цей зуб поблизу островів Кергелен, що біля Антарктиди.
А нещодавно, зовсім випадково, я зустрів Анатолія Харламовича. З величезним захопленням я слухав його розповідь про життя, мандри і вирішив її записати. Гадаю, що ця життєва епопея буде цікавою і читачам “Нового життя”.

 

Розповідає Анатолій Рагулін:
“...Як тільки звільнили Здолбунів від окупантів, наша сім’я повернулася із евакуації і оселилася в будиночку поруч з міським млином, на розі вулиць Пушкіна і Шевченка. Німецька авіація ще бомбардувала місто, залізничну станцію і намагалася знищити млин, тим більше, що поруч розташовувалась зенітна батарея.


У нашій кімнаті на підвіконні стояв кулемет Дегтярьова, поруч знаходилися ящики з набоями і гранати-лимонки. Ми з братом поцупили дещо з цих боєприпасів, на що зенітники навіть не звернули уваги. Вночі німці скидали на парашутах освітлювальні ліхтарі, від яких було видно, як вдень. З парашутної тканини мати шила нам сорочки.
Одного разу місце знаходження млина ліхтарем виказав курсант-сигнальник, і бомба влучила між млином і нашим будинком, знищивши його половину. Тоді загинула моя сестра Рая. Сигнальника зловили і розстріляли. Через кілька днів не повернувся з поїздки старший брат - залізничник. Його потяг теж потрапив під бомби.
Жити в зруйнованому будинку було неможливо. І нам дали квартиру на вулиці Горького, в самому її кінці, біля колії, що веде на Львів. Трохи далі знаходилась цегельня, колишній кар’єр. Там ми збиралися з хлопцями, стріляли з пістолетів ТТ, автоматів ППШ і самопалів. Зброї у нас вистачало, а набоїв до ТТ і ППШ ми мали три ящики. У мого друга Шипи (Віктора Шептуна) вдома на горищі ми приховали “дегтяря” - кулемета, з якого теж час від часу “смалили”. Та такі забави не завжди закінчувалися благополучно.
Якось наш приятель Заремба вхопив щойно знайдений нами снаряд і побіг з ним до залізничного насипу. Ми - за ним, намагаючись зупинити. Та в нього наче біс вселився: підбіг до відкосу і жбурнув снаряд на рейки. Пролунав вибух. Хлопця відкинуло, відірвавши ноги вище колін. Ми розірвали свої сорочки на бинти і перев’язали ними приятеля, намагаючись зупинити кров. Обходчик колії, що прибіг почувши вибух, викликав швидку допомогу. Заремба потім пересувався на спеціальному візку.
Якось мій батько, який працював тоді головним кондуктором, привів додому свого пасажира - відомого диктора Левітана. Нам, дітям, було дивно і цікаво бачити людину, голос якої майже щодня лунав з гучномовця, повідомляючи про переможну ходу Радянської Армії, про визволені нею від гітлерівців міста. Якщо не помиляюсь, Левітан завітав до нас переможного травня 1945 року. Батько пив з ним горілку “Московську”, закушуючи ковбасою. Від випитого гість роздобрів і заспівав якусь пісню. Від його громового басу у вікнах брязкотіло скло.
Коли батько пішов проводжати гостя, ми з братом теж приклалися до лишків горілки і накурилися цигарок “Казбек”. Після того нас так “замутило”, що з тих пір ні я, ні брат цигарок в руки не брали.
Вчилися ми в школі № 2. На наше щастя, вона працювала у дві зміни, і мої брати і сестри (нас було п’ятеро) чекали, поки прийдуть ті, хто займається в першу зміну, щоб взути їхні чоботи чи бурки і теж йти до школи.
Взимку я добирався до школи на лижах. Одного разу, поставивши їх за пічку, я взявся набивати сірниками самопал. Від необережного удару пролунав постріл, і шомпол, зі свистом пролетівши через увесь клас, ледь не зачепивши вчителя, врізався в класну дошку. Ох і дісталося мені! Директор для початку вліпив мені потиличника, а потім наказав вивернути кишені. З них випали рогатки і чорні сухарі, які я гриз з голодухи. Зі школи мене вигнали, сказавши: “Без батька не приходь!”
Та на цьому мої біди не закінчилися. Тільки вщухла історія з самопалом, як десь взявся на мою голову Жорка Маков. Прямо в класі він ударив мене ногою “під дих” і став тікати. Я наздогнав його і хотів “віддячити” тим же. Замахнувся ногою, а з бурки злетіла калоша і прямісінько в вікно. Шибка розбилася, а мені знову наказали без батька до школи не приходити.
Через якийсь час я потрапив по обмові до міліції. Допитував мене сам начальник Колоколов. І якби не мій батько, що саме повернувся з відрядження і визволив мене, усе могло б скінчитися плачевно.
Останній випадок примусив мене замислитися над подальшим життям. Роздуми стали моментом істини, я почав свідомо ставитися до своєї долі. Серйозно взявся за науку і зайнявся спортом - ходив на лижах, грав у хокей. А літом зі своїм другом Юрієм Кендисем (він згодом став вчителем фізкультури в ЗОШ № 5) робили багатокілометрові пробіжки у Глинськ, Рівне. Займався також плаванням, акробатикою, велоспортом і на районних, обласних змаганнях займав перші місця.
Я так захопився тренуваннями, що іноді не ходив додому на обід, перебиваючись чорним хлібом з вишнями, шовковицею або огірками чи морквою з колгоспного поля. Згодом виробив для себе непорушні заповіді, серед яких були такі: не жаліти себе, поважати старших, допомагати батькам. Виконуючи обітницю, заробляв гроші у кар’єрі, де штовхав вагонетки з крейдою для цементного заводу.
У сьомому класі під керівництвом вчителя фізики П. Я. Грачова конструював авіамоделі з двигунами, що працювали на ефірі. Зайняв перше місце за дальність польоту моделі на обласних змаганнях.
Прочитав, мабуть, всі морські оповідання Джека Лондона, повість “Капітан старої черепахи”, а також твори інших письменників про морські подорожі під вітрилами. Любив і пам’ятаю досі багато віршів Пушкіна, Лермонтова, Шевченка.
Десятий клас довелося мені закінчувати в 5-й залізничній школі, бо наша друга тоді була семирічкою.
Свій життєвий шлях визначив заздалегідь: дуже хотілося побачити світ. І з 1 вересня 1955 року став курсантом миколаївської “мореходки”. Цей воєнізований навчальний заклад готував моряків для “загранки”. Рік ми проходили теоретичний курс, а другий - практику на військових і цивільних суднах. Тут я продовжив заняття спортом, додавши бокс і важку атлетику. У стійці на руках міг піднятися на 4-й поверх. Все це знадобилося потім. Море любить сильних...”

Після дострокового закінчення училища (потрібні були моряки для закордонного плавання) Анатолій ходив на різних суднах, у тому числі здійснив “рейс миру” на теплоході “Грузія”, який був базою збірної команди СРСР на ХVІ Олімпійських іграх 1956 року. Маршрут красеня теплохода пролягав з Одеси в Австралію до Мельбурна через Суецький канал, Чорне море та Індійський океан. При проходженні екватора, на довготі 104 градуси, боцман - “Нептун” посвятив
А. Рагуліна у “пахаря морів”.
На “Грузії” кумиром, взірцем для молодого моряка став капітан теплохода Елізбар Шабанович Гочитідзе - високоосвічена, культурна і ввічлива людина. Він вміло працював з особовим складом судна. Знав майже всі основні мови світу і вільно спілкувався і з англійцем, і з німцем, французом і греком, турком і іспанцем. Не лінувався піднятися вночі до штурманської рубки і визначити за приборами місце знаходження корабля. Поважав молодого штурмана і завжди у вузьких каналах та при складних маневрах ставив його до штурвала.
Після теплохода “Грузія” Анатолій штурманом ходив на танкері “Гудермес” до Швеції, а у травні 1958 року - в Індонезію для передачі судна цій дружній країні. Тут у вільний час робив пізнавальні подорожі. На прохання місцевого бізнесмена навчив плавати його сина Лоурі. Вдячний батько хотів розплатитися, та Анатолій відмовився взяти гроші - не дозволила гідність моряка радянського флоту. Та й індонезійський уряд платив 250 рупій за добу - великі, як на той час, гроші. Пару шкіряного взуття можна було придбати рупій за 12-15. Старша сестра Лоурі все ж подарувала Анатолію химерну мушлю і побажала: “Нехай вона нагадує вам, як шумить море в Індонезії...” Екзотику країни порушувала війна. Проти президента Сухарто вели боротьбу сепаратисти, і “Гудермес” іноді потрапляв під кулеметний обстріл з літаків.
Наприкінці 50-их Анатолій Рагулін вирішив продовжити навчання - вступив до Одеського військового інженерно-морського училища. Перед вступом трапилася надзвичайна пригода, яких в його долі і так було хоч греблю гати. Він плив пасажиром із Іллічівська до Одеси. Дорогою капітан взяв на борт майже цілий піонерський табір - близько сотні хлопчиків і дівчаток, вийшов у море і повернув на Одесу. Раптом двигун заглох і вітер, що раптово піднявся, поніс теплохід на прибережні підводні скелі. Відчувши недобре, Анатолій піднявся на місток до капітана. Той пояснив, що матрос-розтяпа лишив на кормі капроновий швартовий кінець, який від вібрації сповз у воду і намотався на гребний вал. Гаяти часу було ніколи. Анатолій забіг у камбуз, знайшов великий ніж і терпугом зробив з нього пилку, роздягнувся і пірнув під судно. Глибина до гребного валу сягала близько 4-х метрів. Запасу повітря у легенях вистачало не надовго, і пиляти швартову звиву вдавалося лише 15-20 секунд, потім виринати, аби вхопити повітря, і знову пірнати. Намагаючись дати Анатолію перепочинок, на допомогу йому прийшов матрос-розтяпа. Але він не міг зорієнтуватися під водою, тому Анатолію доводилося пірнати знову і знову. Врешті-решт вдалося звільнити вал і двигун запрацював. Судно здригнулося і відійшло від небезпечних скель, які були майже біля самісінького борту.
В Одесі капітан поставив теплохід до пірса, а рятівника добу не відпускав, пригощаючи “на повну катушку”.
У військово-морському училищі перший курс виявився найтяжчим. Це був курс на виживання, на відсіювання тих, хто випадково потрапив на флот. Найцікавішим був другий курс. З червня по серпень курсанти ходили по Чорному і Середземному морях на навчальному вітрильнику “Товариш”, на якому в той час проходили зйомки кінофільму “Червоні вітрила” з Василем Лановим і Анастасією Вертинською у головних ролях.
Перед зйомками красень барк стояв на рейді Іллічівського порту. Море переливалось прозорою блакиттю, сонце лоскотало хвилі, все вигравало навкруги, і вітрильник наче кликав, манив до себе. Одного разу моряк не витримав і вплав кинувся до нього. Відстань виявилася оманливою. До судна довелося долати більше десяти миль, а морська миля становить 1852 метри. Вирушивши о 9-ій, ранку Анатолію вдалося досягти вітрильника о 9-ій вечора. Біля борту розвернувся і поплив назад. Його помітив вахтовий матрос і дав сигнал: “Людина за бортом!” На воду спустили мотобот і романтика виловили. Суворий капітан і гадки не мав, що юнак дістався сюди з берега вплав.
Про цей сміливий заплив дізналися артисти. Їм імпонував порив Анатолія, і знімальна група подарувала йому прекрасний знімок барка “Товариш”, що йде під повними, палаючими пурпуром, вітрилами. Анатолію міцно тиснув руку “капітан Грей” і привітно посміхалася “красуня Асоль”.
В училищі А. Х. Рагулін отримав різнобічну і грунтовну освіту. Вивчав у Балаклаві підводні човни. На одному з них прийняв присягу. Вона співпала у часі з Карибською кризою. Курсантів з човнів не відпускали, доки не минула загроза війни. Після закінчення 4-го курсу Анатолій потрапив на танкер “Ленінград”, що обслуговував китобійну флотилію “Радянська Україна”, на ньому обійшов навколо Антарктиди.
Через порушення китайцями кордонів СРСР і трагедії на острові Даманському радянський уряд прийняв рішення перекинути караван військових кораблів північно-морським шляхом з Мурманська у Петропавловськ-Камчатський. А. Рагуліна відрядили штурманом на атомний підводний човен. Влітку 1966 року караван з 28 суден різних чинів вийшов з Мурманська. Шлях прокладали три криголами на чолі з атомоходом “Ленін”.
Десь посеред шляху кораблі скувала крига. І однієї ночі, хоча й так була суцільна полярна ніч, на судні, де розміщувався штаб каравану, пролунав вибух. Моряки вибігли на палубу - ніде нічого не горіло й не диміло. Невдовзі виявилося, що на кормі лопнула сталева палуба завтовшки 30 мм.
В навігацію 1967 року караван обігнув Чукотський півострів і вийшов у Берингове море. Адмірал взяв Анатолія Харламовича на флагманський корабель. І тут теж не обійшлося без пригоди. Коли закінчувався виснажливий перехід і до Авачинської губи і заходу в Петропавловськ-Камчатський залишалось якихось 100 миль, сталося непередбачуване. Заступивши на штурманську вахту, зробивши розрахунки курсу, Анатолій Харламович виявив небезпеку: ескадра йшла на підводні рифи. Попередній штурман не взяв до уваги дрейф від вітру і занос корабля від припливних течій. “Усі негайно ліво на борт!” - дав команду Рагулін, і кораблі, що йшли в кільватер і цілком покладалися на флагмана, повернули на 90 градусів до океану.
За пильність адмірал дав штурману можливість зо два тижні відпочити з сім’єю.
На Далекому Сході Анатолій Рагулін служив на гідрографічних суднах. Брав участь у пусках торпед і ракет з атомних підводних човнів, встановив підводну акустичну станцію, яка за шумами гвинтів на далекій відстані визначала типи військових кораблів Японії і США. А визначивши тип судна, можна дізнатися про його озброєння та багато чого іншого. Виконував Анатолій Харламович й інші завдання, які неможливо перерахувати. З 1978 року він працює на відповідальних посадах у Кременчуцькому річковому порту. Вніс чимало раціоналізаторських пропозицій. Веде активну спортивно-виховну роботу серед молоді. Більше 10 років був чемпіоном і 5 років абсолютним чемпіоном Дніпровського басейну з гирьового спорту. Ще зовсім недавно встановив рекорд на міських змаганнях, піднявши 240 разів двопудову гирю. Він - генерал-осавул Наддніпрянської флотилії Українського козацтва. В 2007 році Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет своїм Указом нагородив А. Х. Рагуліна медаллю Святого Юрія Переможця за заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної Церкви.
У червні 2008 р. Верховний отаман Міжнародної асоціації “Козацтво” за активну громадську діяльність з культурного та духовного відродження і збереження історичних та духовних цінностей України нагородив А. Х. Рагуліна відзнакою “Козацька звитяга”.
Мані ж як автору, крім зуба кашалота (див. фото внизу), добутого у 1963 році поблизу островів Кергелен, дісталася від нашого героя фотографія з дарчим написом: “Грабу Василю Івановичу від морехода Анатолія Харламовича Рагуліна, який пройшов увесь світ по морям і океанам”.
Василь ГРАБ,
випускник Здолбунівської СШ № 2, краєзнавець. 

 

Comments are now closed for this entry