Кажуть, життя прожити - не поле перейти. Дійсно, життя - це своєрідна складна конструкція, де людина є лише невід’ємною складовою частиною. Ніхто не знає, що чекає його у майбутньому, та пройти крізь усілякі перипетії судилося кожному. Чимало таких було й у непростій долі моєї односельчанки Олени Сергіївни Чеснокової. Неабиякий життєвий досвід і багаж знань у неї за плечима. Та попри свій 92-річний вік, бабуся з особливим трепетом перегортала сторінки свого життя, згадуючи під час нашої зустрічі власні «сміх і горе».
Народилася Олена Сергіївна 1918 року в мальовничому селі Березівка Орловської області у багатодітній сім’ї: Бог подарував її батькам 11 дітей. Вже в ранні роки відчула “присмак гіркоти”, адже доводилося поєднувати навчання з важкою виснажливою працею: косити, жати жито, ходити за плугом стало для неї звичною справою. А 20-30-ті роки минулого століття залишили глибокий слід у душі тоді ще зовсім юної дівчини. В пам’яті Олени Сергіївни й досі зринають страшні картини голоду. Листя липи, кора, м’ясо котів та собак - ось що було єдиним засобом виживання. Тоді смерть не раз стукала у двері, а врятуватися вдалося дивом. Важко було дивитися, як помирають рідні, а ще важче - розуміти, що нічим не можна їм зарадити. Та найжахливіше було попереду.
Друга світова війна забрала чоловіка, залишивши молоду матір з дитиною без будь-яких засобів до існування. Вбачаючи єдиний вихід у порятунку, потягом Москва-Львів Олена прибула в Західну Україну. Саме тут, коли працювала віддаючи останні сили за шматок хліба, несподівана хвороба прикувала її до ліжка. І лише завдячуюч зусиллям доньки, жінка знову стала на ноги. Тяжко було жити без чоловіка, тому Олена Сергіївна вдруге вийшла заміж.
А далі життя наче трохи змилосердилося над нею. Жахливі роки війни залишилися в минулому. Потрібно було далі жити, і якщо вже не для себе, то заради дітей. Оскільки працювала в с. Миротин, то там і оселилася, й донині мешкає. Доля далеко закинула її від рідного дому, а з усієї, колись великої родини, сьогодні залишилась вона одна. “Багато мені довелося пережити: і радості, і горя”, - згадує бабуся.
Розмовляючи з Оленою Сергіївною, відчуваєш, наскільки це сильна особистість. Саме неабиякий оптимізм й віра в краще майбутнє були постійними її поводирями по життю. Тож, можливо, не випадково у народі кажуть: живи так, наче ти зараз мусиш попрощатися з життям, наче час, що залишено тобі, є несподіваний дарунок?
Катерина ОМЕЛЬЧУК.
с. Миротин.

Comments are now closed for this entry