3 березня - Всесвітній день письменника 

На дерманське Запоріжжя можна втрапити різними стежками-дорогами. Якими, це вже залежить від того, куди саме вам треба - на одну сторону чи на іншу, бо куток складається із двох частин, поміж якими - зарослий деревом кам’янистий рів. Однак, той, хто добиратиметься сюди вперше, має дещо знати про цей окраєць села.
Ви приїдете до монастиря, спуститесь униз, повернете праворуч і підете дорожиною вздовж горба. Замилуєтесь крутосхилами і давнім городищем на протилежному боці неширокої долини.
За чверть години опинитесь там, де долина роздвоюється, а перед вами постане клиноподібний пологий пагорб з ледь помітною стежкою, що веде вгору, де між деревами біліє будинок. Ви пройдете біля грабового ліска, потім з’являться городи і садок, а за ним хата. У палісаднику огороджена сіткою чимала сіра гранітна брила з написом на металевій пластині: "На цьому місці стояв будинок, в якому 20 лютого 1905 року народився видатний український письменник Самчук Улас Олексійович. 1905-1987.".


Улас Самчук - автор знаменитої трилогії "Волинь", романів "Марія", "Чого не гоїть вогонь", усього 20 книг, сотень статей, один з найвизначніших українських громадсько-політичних діячів ХХ ст., плоттю і духом - українець, який із 82 прожитих років 57 провів на чужині. Своїм життям і творами він неабияк вплинув на реалії свого часу, без його постаті важко уявити новітню історію України, не кажучи вже про наш край.
Почався великий шлях письменника на дерманському Запоріжжі. Цьому куточку землі Улас Самчук присвятив багато теплих слів. Найперше - у "Волині":" Є то місце, звідки походить весь рід Довбенків, там родились і там умирали їх діди і прадіди. Тяжко сказати, чому те місце так зветься, кажуть, нібито давно колись тут оселився козак з Запоріжжя, що від нього і пішов цей рід, але і самим своїм виглядом цей куток нагадує оту Січ Запорозьку..." У трилогії письменник не раз звертався до батьківських порогів: головний герой, Володько Довбенко, в якому скрізь бачиться автор, визнає цю місцину наймилішою і найдорожчою серцю. Знаменно, що саме тут підліток-школяр уперше відчув своє життєве призначення, тут прилучився до великої української ідеї.
Про Запоріжжя читаємо в "Марії". Хоч події роману відбуваються в підрадянській Україні, все ж трагедія розгортається на "дерманській сцені". І прототипи головних героїв жили тут, їх упізнали земляки, прочитавши твір ще у передвоєнний час.
У нарисах і замальовках 1941-1943 рр. теж присутнє Запоріжжя з його природою і людьми. Тоді У. Самчук не раз відвідував свою малу батьківщину, гостював у родичів та приятелів. Головні герої роману "Чого не гоїть огонь" Михайло та Павлина "походять" із Запоріжжя. У селянських хатах поміж садів повиростали вояки УПА, образи яких створив письменник. Запорізькі мотиви відчутні і в низці спогадів "На білому коні".
У 2005 р. у Рівному вийшов друком донедавна невідомий твір літератора - незакінчений роман "Дермань". Він писався влітку 1944 р. в містечку Городок під Львовом, коли У. Самчук назавжди покидав Україну. Це надзвичайно яскрава реалістична картина життя дерманців на зламі двох століть із захоплюючими мандрівками в минувшину. Це Дермань із Запоріжжям, з навколишніми селами, шляхами, урочищами, річечками, ставками, млинами і, звісно, з майстерно вимальованими персонажами патріархального суспільства. Це та волинська провінція, якої письменник уже не застав. Як треба було любити цю землю, щоб так про неї писати!
...Зима цьогорічна на Запоріжжі сніжна, як і скрізь. На цьому узвишші, де здавна жили Самчуки, звані по-сільському Гуцами, вона дається взнаки особливо: звідки б не мело, то завіє добре. До обійстя веде санний слід, втоптана стежка до ожередів соломи й сіна, розчищений від снігу двір. У хаті зараз живе Андрій, він повернувся додому після смерті батьків. Дружина поки що в Здолбунові, часто приїжджає. Батько його, Іван, був міцним, рослим чоловіком, добрим господарем.
Їхню сім’ю наприкінці сорокових вивозили в Сибір за причетність до повстанського руху. Іванові вдалося втекти. Якийсь час переховувався на іншому кутку села. А батько його, Парфен, пропав на засланні... Івана Парфеновича можна зустріти в Тилявці - на вшануванні пам’яті знаменитого двоюрідного брата, на Гурбах, на урочистостях у знакових для українства місцях. Тепло приймав і гостей Запоріжжя, які приходили вклонитися батьківщині письменника, бо розумів, що це не просто двір, а щось більше.
Далі вуличка з живоплотом ("бігіжем", як у Самчука) виводить на ширшу дорогу. Тут, на північному краї, причаїлася під деревами хатина з каменю. В ній жили і померли Корній і Мотря. Про Корнія Самочка письменник не забував. У Дермані вважають, що з цього подружжя списано головних героїв "Марії", як, до речі, і з дядька Парфена.
Дожили до глибокої старості, давно їх нема на цьому світі, не мали дітей. Пригадуються як колоритні особистості, можливо, й тому, що "про них у книжці написано". А книжка та була за сімома печатями...
Поряд чимала дерев’яна хата з багатьма господарськими будівлями, з виноградником і садом, в якому чимало молодих яблунь і черешень, з довжелезним надвірним льохом для яблук (тепер такі уже важко знайти). Це - давнє родинне гніздо Бухалів. Про них із повагою не раз писав У. Самчук. Господарює тут Кирило Лавренюк, найстарший на Запоріжжі чоловік - йому 84. Але про знаного земляка він не розповість, бо "прийшов" сюди в середині 50-х.
Трохи віддалік за фруктовими деревами видніється мурована хата Богдана Бухала. Його батько, Архип, був ровесником письменника, згадується ним не раз. На відомому знімку "У Дермані в родині Бухалів на Запоріжжі. Водохрищі, 1943" чотирирічний Богдан на руках у бабусі біля У. Самчука. "Ледь-ледь пам’ятаю, як він у нас був!" - каже зворушений Богдан Архипович.
...Нестримно летить час. Відходять назавжди люди із Запоріжжя. Куток старіє - з цієї, північної, частини лише двоє дітей ходять до школи. На тому боці, що за ровом, трохи більше дітвори. Багато порожніх хат, деякі будівлі напіврозвалені, біля них - запущені садки, де розкошує омела, і глибокі сніги, і вітровії-хурделиці. Тому не дуже весело взимку на Запоріжжі. Хоч переживає воно не найгірші часи.
У війну багато хат спалили мадяри, потім дісталося й від енкаведистів - хто загинув, хто в тюрми-табори потрапив, хто в холодні краї. А дехто, як казали, "завербувався" на шахти й заводи та там і залишився. Ось так війна змінила Запоріжжя.
...В інші пори року тут зовсім інакше. На схилах пагорбів зеленіє ліс, де виводиться птаство, де в розвої весни наспівують солов’ї - нащадки тих, що чарували колись Уласа Самчука та його героїв. Ще той ліс не встиг повністю затлумити дві яблуні, що лишилися від садка біля долини. Він "посаджений" у "Волині" і назавжди лишиться молодим.
Де звузилася долина, колись була криничка, з якої брали воду з обох боків Запоріжжя. Біля неї овдовілий Олексій зустрів і вподобав дівчину Настю, з якою невдовзі одружився.
Та криничка була беззахисною перед повенями і зливами. Її часто заносило мулом. Діти-пастухи тоді доводили до ладу. Та років із сорок тому сильна літня злива принесла стільки мулу, що бетонну цямрину зсунуло вбік, а криничку забило, грязюка не залишила й сліду від неї. Ніхто більше не чистив. Шкода, що ніхто нам не сказав тоді, що значила та криничка. Не тільки для Запоріжжя.
Проте й замулену зниклу криницю можна віднайти...
Микола УЖВІН,
с. Буща.

Comments are now closed for this entry