Жінкам і їх святу 8-го березня приурочено

Через кілька днів ми вітатимемо своїх матерів, дружин і сестер, подруг з святом 8-го Березня. Не будемо вдаватися тут до політичного підгрунтя історії святкування Міжнародного жіночого дня, а скажемо про те, що це свято стало для нас уже традиційним. Саме в цей день усі найкращі слова ми адресуємо прекрасній половині людства. А ще жінкам ми даруємо в цей день квіти, свою любов і ніжність, підносимо подарунки.
Нехай таким подарунком стануть для вас, наші любі жінки, і ці прекрасні вірші поета Василя Ярмолюка.



ХІБА ВАС МОЖНА НЕ ЛЮБИТИ?
Ми полюбили вас за вроду,
За дивовижну простоту.
З ваших долонь би пити воду,
Тепло їх чути за версту.
Ми полюбили вас за очі,
Бо ви ще геть в них молода.
Ще пристрасть стримана жіноча
З них мимоволі прогляда.
Ми полюбили вас за чемність,
Бо це вже нині рідкість в нас.
За ту святковість і буденність,
Що в вас присутні водночас.

КОХАННЯ ПЕРШИЙ КЕЛИХ
Іще не в кожен закапелок
Забралась бростками весна,
А ми кохання перший келих
Вже встигли випити до дна.
І так зворушливо вже сталось,
Таким був пристрасним інтим,
Що все довкіл нас усміхалось,
А час від щастя став рясним...

МЕНІ ТЕБЕ НІЯК НЕ ОБІЙТИ
Мені тебе ніяк не обійти.
Де не ступлю — переді мною ти
Стоїш, мов за прозорою габою.
То що ж мені робити зі собою,
Коли тебе не можу обійти?
Мені тебе ніяк не досягти,
Бо ти зорею сяєш з висоти.
Та знай, що в кожну ніченьку ясну
Без тебе я чомусь не маю сну...
Виходить, вабиш ти і з висоти,
То й знов мені тебе не обійти.
Мені тебе ніяк не обійти
Як долі, що не знає самоти,
Чи річки, що несе могутню воду.
В самої ані кладки, ані броду.
Таку ні обійти, не перейти.
Хіба тебе я можу обійти?
Де не ступлю — переді мною ти.
Й це не лише, коли того захочу,
А це весь час: і вдень, і серед ночі...
Ну як таку я можу обійти?!

ДЕ ТЕ КОХАННЯ?
Де те кохання, де воно?
Чому так довго не приходить?
До інших вже прийшло давно,
Лиш наше, мов заблудле, бродить...
А люди кажуть, що воно
Ще й вистоятись добре має,
Інакше в оцет викисає,
Як злите молодим вино.
Такі ось справи з ним у нас.
Турботам — ні кінця, ні краю.
Минають дні, проходить час,
А я все жду, все виглядаю...
О! Ніжна квітонько, з’явись,
Пелюсточками пригорнись,
Бо приймочку твою дівочу
Я обціловувати хочу!..
І най ті пестощі живі
Тебе втішають аж до рання,
А пелюстинки на траві
Жаріють вістками кохання...

ХХХ
Кохання не дозується нічим:
Ні ємністю, ні часом, ні грошвою.
Хіба що більш вдається молодим,
Хоча і літнім не дає спокою...
Кохання — це не хтиві почуття,
Не напівдикі вивихи юродства.
Кохання — це вершина благородства
Й в усьому благодатний вир життя.
Кохання всім потрібно берегти,
Хай кожен в тому впевниться зарання,
Бо до чужих сердець тремкі мости...
Отож якмога бережіть кохання!

ХХХ
Подаруй мені нічку одну,
Щойно зорі засвітяться сині.
Може, я біля тебе збагну,
Нащо серце потрібне людині.
Сподіваюсь на ще одну ніч,
Захмелілу від пахощів рути,
Щоб, сховавшись од заздрісних віч,
Біля зваби твоєї побути.
Мо’ натхнення й на тебе зійде,
Як згасатиме синя зірниця.
І жага, мов вино молоде,
З мого серця в твоє переллється.

ХХХ
Крила мріють про небо,
Спраглий грунт — про дощі.
А я прагну до тебе
Із жаданням в душі.
Щоб назавжди з’єднати
Двох сердець перестук,
В твоїх персах сховати
Ласку пристрасних рук.
Впитись лоскотом трунку
Губ і зімкнутих віч
Й задихнутись в цілунку,
Поринаючи в ніч...

НЕЗНАНА СИЛА
Як про щось зашепче досвіток спросоння
Пожовтілим листям край мого вікна,
Стану у задумі біля підвіконня
Й захмелію легко, наче од вина.
Є ж якась у тому ще незнана сила,
Та така, що й душу здатна потрясти.
Може, вона й зорі вітерцем гасила,
А мені здалося, що шепочеш ти.
Я тебе благаю: навернись до мене,
Замани очима в повеневий світ,
Щоб те жовте листя стало вмить зеленим,
А та мить нас кликне в сонячний зеніт...

ХХХ
Зблискують намистом кетяги калини,
Світлий ранок лугом бродить навмання,
Стоголоса пісня в піднебесся лине,
Пломеніє обрій на порозі дня.
Ти стоїш в замрії на пахкім осонні,
Слухаєш, як тихо жнивний час гряде,
Де чарівні мальви пелюстки червоні
Тулять, наче брошки, до твоїх грудей.
І мені хотілось стати біля тебе,
Зазирнути в очі ніжно-голубі,
Досхочу напитись з них живого неба
І своє віддати все тепло тобі.
Та й піти назустріч жайворонкам раннім,
Пригорнути щастя благодатну мить
І відчути радість у палкім єднанні,
Коли серце мліє, а душа горить...

ХХХ
Втекло уже з тих пір води й води
Й чимало віддзвеніло в гронах соків.
Ми розійшлись врізнобіч, хто куди,
Шукати щастя поміж зір високих...
Та як зустріну десь тебе на мить
І знов загляну в очі твої зблизька -
Щось солодко у серці защемить
Й себе відчую знову я хлопчиськом.
Бо серцю що до тої сивини,
Що так дочасно скроні мої вкрила?
Ти лиш мене бровою помани,
І я майну до тебе, мов на крилах...

 

Comments are now closed for this entry