Скільки в людині пам'яті, стільки в ній і людини. Ця мудра істина напряму стосується Великої Вітчизняної війни, національно-визвольних рухів українського народу, нинішнього вшанування героїв. Бо лише так - у преклонінні перед тими, хто заради світлого майбуття не шкодував найдорожчу свою цінність - життя, нерозривною залишатиметься нить, яка об'єднує і з'єднує покоління. Про ці та інші моральні аспекти людського буття - у розмові з людиною, яка народилася уже в час другого повоєнного покоління, яка вперше спізнала гірку сутність війни з розповідей дідуся-фронтовика, яка нинішньою своєю благодійністю на адресу тисяч ветеранів намагається наяву довести життєвість величного лозунгу «ніщо не забуто, ніхто не забутий», - генеральним директором ПП «Агро-Експрес-Сервіс», меценатом, лауреатом рейтингу популярності «Гордість Рівненщини-2011» Сергієм Костючком.

 

 

 Сергій Костючко: «Між ветеранами серце завше б’ється трепетно, в такт пошани і любові,
адже ветерани для молодшого покоління - як життєва істина, по якій треба звіряти свій крок».

 

- Сергію Степановичу, в людській природі є властивість: чим більше людина у часі та просторі віддаляється від болючих подій, тим більше цей біль притуплюється. Натомість минула війна навіть зараз, на відстані 67 років від Великої Перемоги, - все одно, як незагойна рана.
- З цього приводу хтось із мудреців сказав ще й таке: пам'ять - наче мідна дошка, вкрита буквами, які час непомітно згладжує, якщо іноді їх не поновляти різцем. Якщо це так, то, вочевидь, для кожного із нас найперший отой символічний різець - це родовідний біль, бо мало яку українську родину не зачепило фронтове лихоліття.


Щодо мого власного сприйняття минулої війни, то воно насамперед пов’язане з дідом Петром. Воював Петро Кирилович Костючко у Прибалтиці, Чехословаччині, брав із боями Віслу, дійшов фронтовими шляхами майже до Берліна. Був відважним бійцем, про що говорять численні нагороди. Найдорожча з них - медаль «За відвагу». Отримав її за взяття висоти, «до зубів» укріпленої фашистами. Піхоти тоді полягло дуже багато! Зачепила куля під час наступу і його. Трішки правіше пролетіла б - і наскрізь прошила б серце.
На щастя, повернувся фронтовик додому живим. Приступив до мирної праці, довго трудився ковалем, користувався неабияким авторитетом у селі. Вже коли я підріс і усвідомлював, що таке війна, то вкарбовував у пам'ять часті дідові розповіді про те, як наші солдати били фріців. Але це був лише один бік медалі. Другий - гірка правда про те, якою ціною далася перемога. Про те, як бездарні командири використовували людей як гарматне м'ясо. Про Кенігсберг, під яким загинула сила силенна нашого народу. Тоді, в ході бою, як розказував дід, їм вдалося взяти у полон німців, котрі опісля під час допиту зізналися, що стволи у їхніх кулеметах із чорних по-справжньому ставали червоними - настільки нагрівалися від стрільби по відкритих наступальних лавах. Бійці падали, як підкошена трава. А за кожним полеглим - сім’я, родина, невимовне горе. Дід Петро інколи навіть намагався перерахувати загиблих зі свого відділення. Але щоразу збивався, так їх було багато…
Загалом дідусеві розповіді були дуже трепетними, такими, що аж дух затамовувався. А мені з ним завше було легко, бо в його особі вбачав справжнього фронтовика-захисника. Не раз казав: за Вами, дідуню, як за кам’яною стіною. Коли ж не стало на білому світі Петра Кириловича, то ніби рухнула і ця кам’яна стіна, і загалом увесь світ. Залишилися на спомин фронтові нагороди. Залишилася світла пам'ять - і дітей, і внуків, і правнуків. Заодно залишилося почуття постійного обов’язку перед тими фронтовиками, хто ще продовжує жити й уособлювати Перемогу.
- Чи не звідтіля, з отого обов’язку, Сергію Степановичу, беруть початок Ваші багаточисельні благодійні проекти, спрямовані на вшанування ветеранів, незалежно від займаних Вами посад? Будучи, приміром, головою Млинівської райдержадміністрації, Ви організували безпрецедентну в Україні акцію, коли суто на меценатській основі інваліди Великої Вітчизняної війни Млинівщини до 9 Травня отримали аж два десятки автомобілів, численну кількість слухових апаратів, інвалідних візків… Будучи генеральним директором ПП «Агро-Експрес-Сервіс», Ви традиційно, кожного року, пошановуєте і підтримуєте не десяток, не сотню, а тисячі ветеранів…
- Напевно, шлях кожної доброї справи починається з обов’язку - перед родиною, перед совістю, перед рідним краєм. Зрештою, перед Україною. Але попри високі матерії є ще й суто приземлені речі. Такі, приміром, як рівень життя людей похилого віку, м’яко кажучи, не вельми достатній. Або ж здоров’я колишніх фронтовиків. Тих, які за декілька воєнних років пережили, по суті, по декілька життів і наразі продовжують радувати цей білий світ. Але вже, звичайно, не з тими силами, що колись. Відтак виникає закономірне бажання посприяти, допомогти, розрадити, чим можеш. Слава Богу, нинішній стан ПП «Агро-Експрес-Сервіс» дозволяє поділитися часткою заробленого з ветеранами - ось ми і реалізуємо благодійні проекти. Дасть Бог, буде більша можливість, скористаємося у благодійних цілях і нею. Бо у житті неодмінно треба сповідувати закон: щиро ділися з тими, хто потребує помочі, аби твоє серце примножилося у радості.
- А ось на інших теренах - військовій службі - Вам доводилося, образно кажучи, ділити скибку хліба?
- А чого образно? Наяву та неодноразово. І це один із головних моральних аспектів, який спізнався мені під час військової служби. Загалом до армії, кажу відверто, я потягнувся душею самотужки, бо в юності притримувався принципу, що кожен сільський хлопець (народився я у Старому Загорові на Волині) повинен пройти певні випробування, загартування. Армія для цього - найкращий варіант. Водночас армійські будні стали для мене одним з найприємніших відтинків долі, бо життєвих уроків тоді почерпнулося дуже багато. По-перше, у нашому прикордонному загоні, що дислокувався у Карелії, абсолютно не було так званої «дідівщини». Чи в наряд, чи на інше завдання - усі йшли у всеозброєнні, згуртовано і злагоджено, не підставляючи, а підтримуючи один одного. По-друге, саме на армійських теренах відбулося випробування коханням - Алла Миколаївна, моя дружина, як проводжала мене на призовному пункті, так і своїм терпеливим чеканням ніби скресала час армійської служби. Якщо відверто - то за період нашої розлуки ми написали один одному більше тисячі листів. Якось переглядали їх, а в цю мить по телевізору показували фільм про війну, і я мимоволі зловив себе на думці: а якою ж насправді була ціна, можливо, отого одного-єдиного листа, писаного не в мирний час, а в час воєнний, солдатом на передовій?..
Зрештою, армія відкрила для мене й третю істину, яка полягає у силі дружби. Хоча б тому, що людина, з якою ми разом призивалися, разом у військовій частині перебували плечем до плеча, затим сумісно навчали призовників у сержантській школі, навчалися у Вищій школі КДБ у Москві, і нині пліч-о-пліч зі мною - і у праці, і у житті, і у пораді-розраді. Це вірний друг, справжній трудяга, повен людяності, щирості й добра, - заступник генерального директора «Агро-Експрес-Сервісу» Василь Іванович Муха. У зв’язку з армійськими випробуваннями варто назвати й четверту випробувальну «науку» - це прагнення людини до вдосконалення, до підтвердження свого покликання, до чогось кращого… З цього приводу такий факт - якось командир округу, прибувши в наш підрозділ, запитав мене: чи не бажаю навчатися в академії. Відповідь була однозначною: звичайно, але це ж не реально. Сказав так, бо не вірилося, що простому сільському хлопцеві просто так навстіж можуть відкритися двері поважного вузу. «Цілком реально, - заперечив генерал, - і цю реальність ви вже підтвердили - бездоганною службою, високою дисципліною, порядком і навіть щирістю». Вочевидь, командир округу знав, що казав, бо наша частина, де я на той час служив старшиною, а Василь Іванович - секретарем комсомольської організації, була, справді, в числі кращих - і по округу, і по Союзу, про що заявив сам командувач прикордонними військами колишнього СРСР. Зрештою, я не про досягнуті висоти, а про те, що на голому місці ніколи нічого не виростає. Маєш повсякчас наполегливо трудитися, бути відповідальним, цілеспрямованим, - і твоя праця закономірно стане запорукою для успіху. Такий принцип сповідую і понині - вже на теренах народного господарства, до якого активно долучився, починаючи фактично із 1994 року, коли в Україні постали нові реалії.
- Ви згадали про зародження України, про її розбудову. На цьому тлі таке запитання: Україна як колись, так і зараз, перебуває у протиріччях. Політичних, соціальних, навіть духовних. Приміром, одні ратують за дві державні мови, інші - за визнання або невизнання національно-визвольного руху, треті - за те, куди йти нашій державі - в Європу чи до Росії? Яке мірило в цих площинах здатне на істину? Може, знову тут варто апелювати до історичної правди та пам’яті про минувшу війну?
- Давайте за порядком. Дві державні мови - в такому разі, як якось почув від наших трударів, давайте запровадимо два гімни, два герби, два уряди, два президенти, два парламенти. Абсурдно звучить? Абсурдно! Тоді навіщо взагалі піднімати таке питання?
Друге - національно-визвольний рух і, зокрема, УПА. Так, тут є різні погляди, неоднозначна думка. Але якщо заглянути в корінь проблеми - і вояки УПА, і солдати Радянської Армії воювали за визволення своєї батьківщини. І, скажімо, не їхня вина у тому, що сталося розмежування. Просто політики почали ділили світ, не порадившись з людьми. Є й інший фактор - радянська влада у довоєнний час, прийшовши на західноукраїнські землі, не підтримала той життєвий рівень, який тут існував. Питання навіть не в колгоспах… Питання у репресіях, у ставленні до вірувань, у відчуженні земель тощо. Звідсіля - і закономірний національний спротив. Звідсіля і розділення на своїх та чужих, на друзів по духу та ворогів... Загалом я з повагою ставлюся і до тих, хто визволяв батьківщину, будучи у лавах діючої фронтової армії, і до тих, хто пішов в УПА, аби боронити рідну землю. Нині усіх їх, як в цілому все наше суспільство, може об’єднати лише одне - взаємне примирення і зосередження уваги не на розбратах, а на спільних подальших відстоюваннях внутрішніх та зовнішніх національних інтересів. Візьмімо для прикладу Німеччину, де недавно довелося побувати задля переймання досвіду тамтешнього способу ведення тваринництва, який ми наразі вже почали впроваджувати в «Агро-Експрес-Сервісі». Там давно на два полярні полюси розділили такі поняття, як німці і фашизм. Там на кожному меморіалі, хто б у цій землі не покоївся, - порядок та шана. Там, дійсно, наяву вбачається примирення, хоч, можливо, хтось ще й досі марить минулим. Не сумніваюсь: і в Україні матимемо народ як єдине ціле в усіх суспільних площинах. Не сумніваюсь: і до наших ветеранів побільшає уваги. Сьогодні, я вважаю, у ставленні до цієї найповажнішої категорії народу не треба вигадувати якихось прожиткових мінімумів, одноразових фінансових вкраплень (переважно на 9 Травня), а варто зробити щонайменше дві важливі речі. Перша - на рівні держави дати фронтовикам пенсію в шість, сім, десять тисяч гривень. Не менше. По-друге - забезпечити усіх фронтовиків житлом. Хай ці люди нормально поживуть, доки живеться. А живеться їм нехай чим довше, бо доки вони є, доти непорушними на землі залишатимуться правда і пам’ять про війну.
Спілкувався  Євген ЦИМБАЛЮК.

Comments are now closed for this entry