Відзначення Дня Перемоги цього року у нашій країні стало по-особливому теплим, неформальним. Це було дійство справжньої пам’яті і скорботи за убієнними, початок так необхідного нашій державі примирення, де сивочолих ветеранів Червоної армії та нарешті визнаних законодавчо ветеранів УПА примирили молоді люди у військовій формі, які самовіддано захищають Україну від кремлівської орди на Сході. Ці молоді люди, воїни – онуки і правнуки тих і інших ветеранів. Але Батьківщина у них одна – розшматована ворогом, полита кров’ю Україна. Ще більшої зворушливості, душевності додало свято Матері, яке цього разу майже співпало з днями Пам’яті та Перемоги.


Так було у Києві та в інших містах і селах… Але у Мізочі спрацювала якась невидима машина часу, що перенесла учасників мітингу у середину 70-х років минулого століття. «Свято» пройшло за шаблоном радянських часів. Ніби не гримить сьогодні на Сході кривава війна, ніби не загинув наш односельчанин Тарас Якимчук, ніби немає у нашому селищі матерів, які провели своїх синів і дочок на війну та живуть у постійній тривозі за їхню долю. Ніби не стояв у натовпі солдат, який вийшов із Дебальцівського пекла і сьогодні перебуває у Мізочі в короткій відпустці, як і ще декілька наших односельчан… Про них ніхто не згадав, не запросив, не сказав слів вдячності.
Але найбільший біль і крик душі – скорботна мати убитого героя, яка самотньо стояла на площі, не запрошена владою… Вона чекала бодай згадки про найдорожче, що навік втратила. І не дочекалася. Пішла, здушуючи у грудях гіркі ридання та витираючи пекучі сльози, що майже не висихають на її очах від того дня, коли отримала страшну звістку.
Я хочу вибачитися перед нею за усіх нас, хочу сказати їй, що ми, мізочани, сумуємо разом з нею і ніколи не забудемо нашого Тараса, який так рано пішов з життя, загинувши за Україну і кожного з нас.
Я хочу від усіх нас подякувати солдатам, які сьогодні боронять нас від московських заброд, та низько вклонитися їх матерям, дружинам, дітям.
Сьогодні, як ніколи, ми повинні відчувати зв’язок поколінь, гуртувати на цьому наше громадянське суспільство, аби у молодих людей не виникало бажання від обов’язку захищати Батьківщину сховатися чи то в Пітері, чи у Москві, а чи й банально – у шафі.
Не здогадалися організатори дійства покласти квіти ні до жодної з двох могил воїнів УПА, ні до пам’ятного знака, який встановили біля прапора України і куди небайдужі й вдячні мізочани до сьогодні носять квіти і лампадки, діти кладуть цукерки й печиво, а перехожі можуть просто перехреститися біля портрета загиб­лого воїна Тараса.
Та традиційно було проведено панахиду біля братської могили, де захоронені (згідно з архівними документами) енкавеесівці, які загинули в боях з воїнами УПА, котрі ще у 40-50-х роках, випереджаючи час, як сказав наш Президент, боролися з московською навалою у навколишніх лісах у тих же 40-50-х, про що свідчать дати їх смерті на пам’ятнику.
Вірю, що наші діти й онуки ростуть інакшими, ніж дехто з нас. Бо єдиним теплим промінчиком на цьому «святі» стало виконання Державного гімну, який школярі співали на повний голос, приклавши руки до юних сердець… І це було щиро.
Приємно, що педколектив Мізоцького ліцею також організував акцію пам’яті, і 8 травня хлопчики та дівчатка у вишиванках приколювали на одяг усім перехожим червоно-чорні квіти пам’яті.
Сьогодні ми не маємо права на байдужість і нерозбірливість у виборі навіть музичного супроводу до кожного свята. Бо «Священна війна», яка стала апофеозом цього перенесення у часі – це наруга над пам’яттю про полег­лих у боях і над почуттями живих, котрі якимось чином причетні до новітньої Вітчизняної війни з кремлівськими загарбниками, які брутально потопталися по святому, за що воювали наші діди і прадіди. А ті, хто по-зрадницькому нашіптує вам чи то під час сповіді, чи то просто в розмові, що немає за що воювати, що це не наша війна, знайте - ці люди працюють на Путіна і його пропаганду, свідомо чи несвідомо. Вони наближають до нас жахіття, яке діється на Сході України.
На думку зринають слова Ліни Костенко:
Доборолися, добалакалися,
Досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
Незалежною, хоч на мить
Від кайданів, що волю
сковують?
Від копит, що у душу б’ють?
Він чужих, що тебе
скуповують?
І своїх, що тебе продають?

Запобігаючи звинуваченням у необ’єктивності на свою адресу, з повагою до всіх підпишуся, можливо, не скромно, але все-таки:

внучка воїна Червоної армії, який загинув на фронті 4 травня 1945 р., дочка учасників
визвольних змагань та політв’язнів, мати воїна,
котрий служить на Сході,
Ольга ЄФІМЧУК.

Додати коментар

Всі коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації. Коментатори які допускатимуть у своїх коментарях грубощі щодо інших учасників дискусії та наклепи (поширення завідомо неправдивдивої інформації, яка порочить іншу особу) - можуть бути забанені адміністратором. Якщо ви вважаєте, що якась інформація не відповідає дійсності і маєте на те суттєві підстави - напишіть нам info@newlife.rv.ua і адміністратор розгляне ваш лист у найкоротший термін.
Коментарі неавторизованих користувачів друкуються тільки за попередньої модерації.


Захисний код
Оновити