Чотирнадцятого травня 1988 року на стадіоні «Локомотив» відбувся товариський футбольний матч «Металіст» Здолбунів - збірна ветеранів СРСР. Відтоді минула вже чверть століття, але у футбольному житті Здолбунова ця подія лишається знаковою і сьогодні. Такого сузір’я майстрів футболу зіркового рівня наше місто не бачило ще ніколи. Дійсно, справжня цінність події пізнається і усвідомлюється з часом, а історичної - тим паче. І, мабуть, це закономірно, що зараз ми розуміємо дійсну велич цього матчу. Лише перелік прізвищ спортсменів у складі команди ветеранів для поважаючого себе футбольного вболівальника підтверджував - пропустити таку гру просто неможливо. Ті щасливчики - вболівальники, які були на тому матчі, це добре пам’ятають. А молоде покоління нехай подивиться на фотографії трибун і скаже, хто зараз зможе зібрати таку різновікову кількість глядачів?
Ініціаторами та основними організаторами того матчу були тогочасні спортивні керівники Віктор Нєдєльський, Микола Кіпранішин та директор ремонтно-механічного заводу Валерій Гудов. Підготовка й проведення гри пройшли на належному рівні завдяки активній участі жителів міста, керівників підприємств та організацій. Усі організаційні питання вирішувались оперативно та відповідально завдяки взаєморозумінню і дієвій допомозі керівництва району та міста.

 


Безумовно, основною подією того дня був футбольний матч, але не менш цікавою була прелюдія до нього - зустріч з вболівальниками у будинку культури ЦШК. Хто був на тій зустрічі, той пам’ятає атмосферу, яка панувала в залі. І більшість присутніх, мабуть, помітили, що наші гості надають перевагу окремій категорії вболівальників і навіть підкреслюють це. Цією привілейованою категорією, за бажанням футболістів-ветеранів, були діти. Під час перебування та спілкування в нашому місті всі ветерани підкреслювали, що основна мета їх візиту - популяризація і пропаганда футболу серед дітей. Ветерани розуміли, що майбутнє великого футболу залежить від футболу дитячого, а тому намагались передати свої знання, досвід та відданість спорту дітям.
Перипетії футбольного матчу було описано у звітній статті того часу та спогадах безпосередніх учасників гри. Але хочеться відзначити надзвичайно щиру та скромну поведінку ветеранів під час перебування у Здолбунові. Збірна ветеранів за час свого існування побувала в багатьох містах не тільки України, але й усього тодішнього СРСР і здивувати її гостинністю, мабуть, було важко. Але організаторам нашого матчу це вдалося. Наступного дня після матчу, о восьмій ранку, збірна від’їжджала з нашого міста на іншу гру. На згадку про матч у Здолбунові ми подарували кожному футболісту велику передматчеву фотографію. У відповідь почули слова щирої вдячності та такий коментар: «Нас дійсно багато і часто фотографують, але фотографії ми отримуємо рідко і, в основному, бачимо їх у пресі. Ці знімки будуть для нас доброю згадкою про ваше місто». Зараз, у час цифрових технологій, сучасне покоління навряд чи зрозуміє дійсну цінність тієї фотографії. Хіба що хтось із батьків продемонструє процес виготовлення знімків в домашніх умовах. Ту, вірніше цю історичну фотографію, знімав та виготовив тодішній інженер-конструктор ремонтно-механічного заводу Богдан Васильович Єфімчук. За ніч з 14 на 15 травня він виготовив якісні світлини для всіх учасників історичого для Здолбунова матчу та подарував їх футболістам-ветеранам.

 


Нині наше спілкування набуло рис сучасносності, а саме - стало електронно-віртуальним. Коли в 60-70 роки в сім’ї був один «друг сім’ї» - телевізор, і це було за щастя, то в наш час вже три «друга сім’ї» не є дивиною чи розкішшю. «Друг» на кухні, у вітальні, спальні постійно з нами і, так би мовити, дає нам можливість тримати руку на пульсі - бути в курсі всіх політичних, спортивних, культурних подій рідного краю, країни, планети. Але, згідно із законами діалектики, в кожному позитиві є й частка негативу. Цією часткою є відсутність особистого спілкування. Звичайно, ми на інтуїтивному рівні знаходимо спосіб нейтралізації цього негативу - намагаємось дивитись спортивні передачі разом з друзями і знайомими. І це цілком природньо та закономірно. В інших цивілізованих країнах ця проблема вирішується через спортбари та фан-клуби. У деяких людей частинка «бар» у слові асоціюється з нашим слов’янським чи, швидше, радянським звичаєм «сто грамів». Але в цивілізованому світі це зовсім не так і переважна більшість справжніх вболівальників вживають на цих переглядах соки, тонізуючі та прохолодні напої.
Теперішній рівень економічного стану нашої країни і переважної частини громадян не дають можливості вболівати по-європейськи. Тому нам залишається один вихід - приходити на стадіон та підтримувати свою команду. Більшість здолбунівських вболівальників знають, що в неї нарешті з’явились нові спонсори і шанс на відродження. Цей шанс може бути успішно реалізованим лише при загальній підтримці всієї громади. Якщо ми, місцеві вболівальники, будемо на кожному матчі нашої команди збиратися в такій кількості, як на матчі з ветеранами у 1988 році, то вона неодмінно покращить свою гру і радуватиме нас своїми результатами.
Історія безперервна і безкінечна. Без команди «Металіст» не було б команди сьогоднішньої. А команди «Металіст» не було б без команд-попередників, а саме: «Локомотива» (залізничників), «Спартака» (авторемонтного заводу), Укрцемремонту та багатьох інших. Але то вже зовсім інші історії...
Юрій МЕЛЬНИК,
Марія ЛІСОВСЬКА,
колишні працівники ремонтно-механічного заводу.

На фото: у день історичного матчу.

Comments are now closed for this entry